Треба відзначити, що генералові Дергачову на додачу до прибулого з ним полку злочинців, в Прикарпатті були придані сили 31, 33 і 87 прикордонних загонів та сили місцевої міліції. Таким чином була створена зведена дивізія НКВС, яка заходилася активно боротися з бандерівським рухом. В грудні 1944 перед цією бандою було поставлено задачу захопити селище Космач і знищити курені і сотні УПА, які дислокувались у цьому районі.
5 січня 1945 року частини цієї дивізії, складені з прикордонників, почали наступ на Космач, з якого бійці УПА вийшли, щоб уникнути кровопролиття серед мирного населення. Виконавши задачу, прикордонники зайняли оборонні позиції на околицях Космача, а у селище вдерлись горлорізи Дергачова. Вони зчинили і місті справжню різанину, грабіж і гвалтування. Тобто, зайнялися, звичною для них з часів Криму та Кавказу, бандитською справою.
В цей час у лісах навколо Космача збирались сили української армії, скликані з прилеглих районів - місцеві курені "Гайдамаки", "Карпатський", "Гуцульський" і "Перемога", з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь "Скажені" Павла Вацика-Прута.
Всього зібралось майже 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців.
Сюди ж рушила і Березівська сотня першого куреня УНС (української народної самооборони), в якій служив командиром чоти Мирослав Симчич, молодий старшина, який на той час вже відзначився у багатьох боях з загарбниками. Дорогою, у селі Шипіт, ця сотня заманила у пастку і наголову розгромила батальйон карателів, але в бою було поранено сотника Мороза, котрий передав командування сотнею Симчичу. Так він і став сотником Березівської сотні.
Коли сотня прибула в район Космача, там вже третій день йшов бій з дивізією Дергачова. Повстанці, оточивши з усіх боків містечко, в ночі атакували позиції конвойного полку і прикордонників. Розслаблене безкарними грабунками і насильствами, воїнство Дергачова, яке звикло "воювати" лише з малими дітьми, немічними старими і беззахисними жінками, впало у паніку. У темряві вони відкрили вогонь по своїх же прикордонниках, що тримали оборону з боку лісу, прийнявши їх, з переляку, за бандерівців. Додало страху і паніки й те, що українські повстанці зуміли дати хибний сигнал ракетами для авіації яку викликали для підтримки енкаведистські бандити. Бомби, що призначалися бандерівцям впали на голови дергачівців. Зазнаючи величезних втрат і не маючи змоги вирватись з оточення, вони були змушені викликати підкріплення.
Генерал Дергачов прийняв рішення особисто вирушити на допомогу із залишками своєї зведеної дивізії. Але радіограми з воланням про допомогу і рішенням генерала перехопила розвідка УПА.
Завдання зупинити енкаведистський резерв було покладено на Березівську сотню, котру посилили 22 легкими кулеметами, однією 23-мм. протитанковою гарматою, двома мінометами та бійцями з сотні сотника Юрка. Всього Симчич мав під командуванням 215 вояків.
Мирослав прийняв рішення влаштувати засідку на дорозі Яблунів – Космач в урочищі річечки Рушір. Ця операція в майбутньому увійде в усі підручники бойової підготовки партизанських з’єднань, як зразок організації засідок в гірській місцевості. Її вивчатимуть бійці Че Гевари, Дудаєва, Хо Ши Міна.
Бійці Мирослава Симчича розібрали міст через річку Рушір, а самі зайняли ретельно замасковані позиції обабіч дороги таким чином, щоб противник потрапив у вогневий мішок. Два кулемети було винесено далеко вперед для того, щоб вони мали змогу обстрілювати хвіст ворожої колони і не дали можливості для втечі.
Позиції були зайняті повстанцями з вечора 7 січня. А на світанку до зруйнованого мосту прибули 12 (за іншими даними - 15) вантажних «студебеккерів» вщент забитих карателями. Серед тих «студебеккерів» рухалась легкова автівка з генералом Дергачовим. Сніг, що випав вночі, запорошив сліди і ще краще замаскував позиції бійців сотника Симчича. Вислана Дергачовим розвідка не змогла викрити засідку.
Дергачівське вояцтво посипалось з автівок і почало шикуватись для переправи через потік. В цей момент сотником Симчичем було подано команду: «Вогонь!!!». Кара Божа, а може й Аллаха наздогнала катів вайнахів, кримських татар і українців в урочищі Рушір.
Поранений в цьому бою, Мирослав Симчич стікаючи кров’ю продовжував керувати боєм поки не знепритомнів. Командування взяв на себе сотник Юрко.
В ході двохгодинного бою практично вся колона була знищена кинджальним вогнем кулеметів і артилерії народних месників. За відомими даними в цьому бою загинуло 376 енкаведистів, ще 53 померло від ран і обморожень у шпиталі. Загинув і сам сумнозвісний кат генерал Дергачов. Результатом цього бою стало, також, повне знищення зведеної дивізії НКВС у Космачі, котра так і не дочекалась допомоги.
Сьогодні Мирослав Симчич проживає у своєму рідному селі біля Коломиї. Цього року він відзначив своє 88-річчя. 33 роки з них він провів у більшовицьких в’язницях та концентраційних таборах. Крім цього бою він провів в цілому 42 бої, з яких виграв 40, а два закінчились «у нічию».
Легендарний герой України, якого можна сміливо вважати і національним героєм-месником чеченців, інгушів та кримських татар, всім своїм життям показав майбутнім поколінням приклад незламної віри у перемогу справедливості і торжество національної ідеї. Він став наочним прикладом того, як має бути покаране Зло!!!
Слава Україні!!!
Ярема Галайда
Мирослав Симчич (Кривоніс) - ліворуч. Праворуч - Василь Синітович (Буйтур) посередині його сестра Ольга
