Ярема Галайда
 |
| Типажі більшовицького колоніалізму |
1991 рік був в українській історії роком надій, сподівань і грандіозних
очікувань.
«Нарешті! Нарешті! -
думала більшість українців, - сталося! Нарешті відбулось!!! Ось вона –
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ!!! Оце вже ми заживемо!!! Більше не треба платити у спільну
совкову бездонну скарбницю гроші, утримувати незчисленне військо, гнути спину,
наче середньовічні кріпаки, на колгоспних полях. Бо СВОБОДА!!! Тепер Україна
стане, нарешті, Великою Державою. Вільною від імперського ярма!!!»
І справді, Україна отримала в спадщину від СРСР чималу частку його
колишньої могутності. Раптом ми стали єдиними власниками не тільки
багатогалузевої, розвиненої економіки, але й другої за чисельністю і
оснащеністю армії, могутнього військово-морського і торгівельного флоту, велетенського
запасу ядерної зброї…
Українські підприємства випускали все: від голок і ґудзиків до літаків,
сейнерів, танків і космічних кораблів. Село годувало не тільки українців, але й
мало не пів-Європи. Здавалося, що опершись на таку силу, можна було зробити
нашу Вітчизну не просто потужною країною, але й одним з гегемонів у світі, до
якого б прислухались всі навколо.
І що з того вийшло? Руїна в економіці, більшість, колись потужних фабрик,
заводів, комбінатів розкрадені і зникли або ледь животіють, село агонізує,
корупція просякла весь бюрократичний апарат, силові структури стали
найзапеклішими ворогами всього українського. Розгул сепаратизму, українофобії,
хабарництва… І вінцем того хаосу і ганьби – урка, з бандою державних зрадників
і україно-ненависників, на чолі держави нащадків козаків.
