І ось ми йдем у бою життєвому -
Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.
Гімн УПА

пʼятниця, 21 червня 2013 р.

Колонія Україна.


Ярема Галайда

Типажі більшовицького колоніалізму
1991 рік був в українській історії роком надій, сподівань і грандіозних очікувань.
«Нарешті! Нарешті! - думала більшість українців, - сталося! Нарешті відбулось!!! Ось вона – НЕЗАЛЕЖНІСТЬ!!! Оце вже ми заживемо!!! Більше не треба платити у спільну совкову бездонну скарбницю гроші, утримувати незчисленне військо, гнути спину, наче середньовічні кріпаки, на колгоспних полях. Бо СВОБОДА!!! Тепер Україна стане, нарешті, Великою Державою. Вільною від імперського ярма!!!»
І справді, Україна отримала в спадщину від СРСР чималу частку його колишньої могутності. Раптом ми стали єдиними власниками не тільки багатогалузевої, розвиненої економіки, але й другої за чисельністю і оснащеністю армії, могутнього військово-морського і торгівельного флоту, велетенського запасу ядерної зброї…
Українські підприємства випускали все: від голок і ґудзиків до літаків, сейнерів, танків і космічних кораблів. Село годувало не тільки українців, але й мало не пів-Європи. Здавалося, що опершись на таку силу, можна було зробити нашу Вітчизну не просто потужною країною, але й одним з гегемонів у світі, до якого б прислухались всі навколо.
І що з того вийшло? Руїна в економіці, більшість, колись потужних фабрик, заводів, комбінатів розкрадені і зникли або ледь животіють, село агонізує, корупція просякла весь бюрократичний апарат, силові структури стали найзапеклішими ворогами всього українського. Розгул сепаратизму, українофобії, хабарництва… І вінцем того хаосу і ганьби – урка, з бандою державних зрадників і україно-ненависників, на чолі держави нащадків козаків.

Хіба про таке мріяли Шевченко, Франко, Грушевський, Петлюра, Бандера, Мельник? Хіба за це страждали і накладали головами, петлюрівці, шестидесятники та упівці? Хіба нам, сучасним українцям, які колись проголосували за Незалежність України, ТАКИМ бачилось майбутнє нашої Батьківщини?!
Що ж сталося? І чому? І коли? Як країна з потенціалом велетня перетворилася на мізерного карлика, з голосом якого не рахуються навіть найслабкіші гравці на міжнародній арені, наче її й немає на політичній карті світу?
Як?!!! Як сталося, що творець цивілізацій, батько геніїв і героїв – арійський Український народ на своїй власній землі став жалюгідним пасинком, а панують на тій землі інородці, виродки, безбатченки і зайди?
Відповіді на ці питання, мають прозвучати, в решті-решт, якщо ми бажаємо, все-таки, дістатися омріяної поколіннями борців, справжньої Незалежності і, як результат, могутності і процвітання Української Нації. Бо саме тут криються головні причини наших невдач і прорахунків. Їх треба розітнути, як чиряк, і віднайти спосіб вилікувати нашу хвору Матір – Україну.
То що ж сталося, що пішло не так?
Щоб відповісти на це не просте питання ми маємо чітко уяснити сутність попередниці Незалежної України – УССР, як суб’єкта СССР.
Якщо ж хтось обурено кине, що Незалежна Україна – це спадкоємиця Української Народної Республіки, то маємо, по просту, відповісти, що такі заяви є, лишень, безпідставним мрійництвом і не можуть сприйматися серйозно.
Саме від УССР Незалежна Україна отримала у спадок і управлінський апарат, і армію, і економічний уклад.
Але що ж являла собою УССР? По суті своїй, це була колоніальна територія у складі комуністичної  імперії - СССР. Останньої колоніальної держави на карті світу.
Для управління цією територією була впроваджена колоніальна адміністрація, яку для створення позірної незалежності від імперського центру називали державним апаратом. На ділі ж діяв той апарат виключно в інтересах Кремлівської комуністичної метрополії і під повним її контролем.
Відзначимо, що й всі інші т.зв. «республіки», які входили до складу СССР, з Росією включно, перебували у тому ж стані колоніальної залежності, що й Україна.
І саме тому, незважаючи на свою європейськість, традиції державності…, Україна, як і всі інші колишні суб’єкти СССР, з моменту проголошення (підкреслимо: ПРОГОЛОШЕННЯ) Незалежності, переживає ті самі процеси, які переживали всі постколоніальні держави часів розпаду Французької і Британської колоніальних імперій у 40-60-х роках ХХ століття.
Як і в Африканських чи Азійських новоутворених державах, в Україні так і не була створена НАЦІОНАЛЬНА держава. Так само, як в Азії і Африці в Україні відбулася, під виглядом здобуття незалежності, передача, з рук конаючої  комуністичної імперії, контролю над колоніальною адміністрацією в руки тих політиків чи політичних сил, які наче б то вимагали Незалежності. А точніше, контроль цей зберегли за собою ті, хто вірою і правдою служив Кремлівській колоніальній імперії. Сили ж, які виступали за побудову національної держави, наївно вважали, що захопивши контроль над колоніальним апаратом, можна використати його для її побудови. Яка сліпота!!!
Ті ж хто послідовно виступав за злам колоніальної адміністрації, були оголошені фашистами, неонацистами, ксенофобами й  усунені на маргінес.
Абсолютно ті самі процеси перебігали і в інших колишніх «республіках» СССР, крім Прибалтійських держав.
Повсюдно колоніальні адміністрації, після більш-менш запеклої боротьби, залишились при владі і в більшості випадків створили диктаторські режими. Інші форми правління для них смерті подібні.
Але ж які функції колоніальної адміністрації?

1. Грабунок природних багатств колонізованої країни.
2. Визиск і пограбування тубільців.
3. Утримування тубільців у покорі.
4. Боротьба з національно-визвольними рухами тубільців

Це ми й маємо можливість спостерігати в діяльності всіх урядів Незалежної України протягом всіх 22 років Незалежності.
З тією, лишень, різницею, що раніше все награбоване вони відправляли до Кремлівської метрополії, а тепер привласнюють собі.
Звідси скерованість економіки, переважно, на видобуток сировини і навіть промислові підприємства колоніальна адміністрація нині розглядає, як джерела сировини. Тому й ріжуть їх на металобрухт, замість вкладати гроші в їх модернізацію.
Та якщо раніше зажерливість «господарників» та «ефективних менеджерів», а по суті наглядачів з плантацій, обмежувалась зажерливістю метрополії, яка не терпіла конкуренції, то тепер вона не обмежена ані законом, ані страхом перед метрополією, ані жодними моральними засадами. Єдиний кого має  боятися влада колишніх плантаторських лакуз – волелюбний Український народ.
Звідси й гіпертрофована роль репресивних органів – КГБ, даруйте, СБУ, міліції (особливо тих її підрозділів, які покликані придушувати народні протести), Податкової.
Чим займаються наші т.зв. правоохоронні органи України? Та все тією ж звичною для них ще з часів сталінізму, роботою: захистом колоніального режиму від невдоволення тубільців, тобто, від нас з вами: українців.
Хіба спадкоємиця КГБ СССР Служба Безпеки України ловить іноземних шпигунів? Береже державні секрети? Полює за чужими секретами?
Гомеричний сміх!!!
Іноземні спецслужби почуваються в Україні, як у себе вдома. Скандали з викраденням людей агентами Мосаду і ФСБ РФ – кричуще тому підтвердження.
А от пошук і переслідування «ворогів  режиму», тут, будь-ласка, СБУ напоготові. Хто ж ті вороги? Це представники тих політичних і громадських сил, які виступають за захист територіальної цілісності України її Державної Незалежності і суверенітету!!!
Нонсенс?! Для нормальної національної держави? Так, -  нонсенс і маячня, а от для колоніального охоронного відомства, яким і є, по природі своїй, СБУ  -  цілком доречна і правильна справа.
Податкові органи національних держав не стільки наповнюють бюджет, скільки стимулюють розвиток тих чи інших галузей економіки. Фіскальні ж органи колоніального режиму під виглядом збору податків і мита, грабують підприємців і перешкоджають підйому економіки країни. Чи не це ми  бачимо в Україні протягом всіх років Незалежності?
В цій задушливій атмосфері тотального грабунку і репресій головною формою діалогу між колоніальною адміністрацією і народом став хабар. Кожен навіть наймізерніший чинуша, вважає свою посаду «доходним місцем», а розміри хабарів залежать, лишень, від положення того «місця» в ієрархічній піраміді.
Але при всій своїй репресивній потузі і розбійницькій зовнішності колоніальний апарат залишається смердючим збіговиськом найнікчемніших лакеїв, наймізерніших лакуз і найжалюгідніших боягузів. Набродом суб’єктів абсолютно позбавлених моралі, совісті і найменшого поняття про честь, гідність, патріотизм. Для цих зажерливих глистів всі ці поняття - не більше, як пустий звук.
За право грабувати свій народ ці покидьки ладні лизати чоботи будь-якій гидоті, яка зможе отримати контроль над механізмом колоніальної адміністрації.
Ось чому генерали і офіцери (!!!) МВС і Армії чітко, без будь-яких докорів сумління, взяли під козирок, визнавши своїм Головнокомандувачем злодія- рецидивіста !!!
Та будь-який офіцер з хоч трохи розвиненим почуттям честі мундира скоріше пустив би собі кулю в лоба!!! А ці колоніальні лизоблюди, нічого, перетопталися.
Колоніальна адміністрація не може без господаря і тому готова рабськи служити хоч чортові з рогами аби не власному народові, якого вона боїться і який не навидить до шалу.
Режим може спати спокійно за спинами цих молодчиків
Ось чому жоден офіцер СБУ або службовець прокуратури і вусом не веде, коли бачить у парламенті, уряді, адміністрації Президента державних зрадників, сепаратистів, які за один тільки Сєвєродецький з’їзд і ПіСУАР мали б вже років так із вісім сидіти на зоні і назавжди й мріяти забути про можливість обіймати будь-коли, будь-які посади.
Ось звідки така туга у кремлівських холуїв за совіцьким колоніальним минулим.
Саме тому боротьба за владу в Україні стала не змаганням за право і можливість втілити свої програми з покращення життя Народу, поширення впливу і нарощування могутності Батьківщини, а перетворилася в мишачу метушню і гризню за право контролю над колоніальною адміністрацією.
Тому, поки жива совіцька колоніальна машина, коли ми чуємо, що той чи інший політик говорить про своє бажання «стати біля державного кормила», ми маємо розуміти, що він бажає стати на чолі репресивної грабіжницької машини. Коли він говорить, що має «команду професіоналів» ми маємо розуміти, що у того політика за спиною товчеться кілька гнилуватих, злодійкуватих поплічників, яких він планує поставити на чолі силових відомств і Податкової інспекції, аби мати можливість безпечно грабувати Україну і українців!!!
У сфері зовнішньої політики ми маємо пам’ятати: не може лакей і пахолок вести незалежну, амбіційну, сміливу міжнародну політику. Він весь час озиратиметься в пошуках пана, який указував би йому що робити, кому вклонитися, кому лизнути руку.
Саме тому зовнішня політика української влади, протягом всіх років Незалежності – це пошук господаря. Всі ці метляння від Європи до США, від США до Московії – це гарячкова  торгівля продажної повії з кандидатами у сутенери за право якомога більшу частку вкраденого залишати собі. Де вже тут мріяти про гегемонію хоча б в Північному Причорномор’ї?
Можливо і навіть, напевне, дехто скаже, що всі вищенаведені міркування аж ніяк не нові і вже давно стали секретом Полішинеля, але…
Тоді напрошується питання: якщо ці всезнайки і розумаки все знали, то чому ж протягом 22 років пальцем об палець не вдарили аби змінити становище в Україні?
Чому протягом 22 років вони граються у «чесні вибори» з колоніальною адміністрацією, якщо знали, що вибори ті – фікція, лишень підігрування, яке надавало легітимності органам колоніальної влади?
Що заважало цим розумникам донести це знання народові?
Чому за 22 роки Незалежності т.зв. «національна еліта», інтелектуали не спромоглися випрацювати бодай якусь, хай хирлявеньку, але модель, Української Національної Держави? Що це?! Зрада?! Боягузтво?! Чи колаборація?!
Більше того, всі класики українського націоналізму прямо вказували на колоніальну сутність «влади» в Україні ще у 20-30-х роках ХХ ст. Тільки метрополії тоді були інші. Вони чітко і недвозначно вказували шлях до подолання цієї проблеми. І шлях цей – РЕВОЛЮЦІЯ!
Шлях цей - ЗЛАМ машини колоніального гноблення Української Нації, а не участь в її роботі, до чого підштовхують Націю ревізіоністи з ВО «Свобода» і подібних псевдо-націоналістичних партійок.
Шлях цей – побудова Української Самостійної Соборної Держави! Тобто, побудова держави НАЦІОНАЛЬНОЇ, а не збереження колоніальної системи управління.
То чому ті, хто напнув на себе тогу націоналістів мовчать про це? Більше того, ухиляються від  слідування головним постулатам вчення? Чому ті поодинокі голоси, які ще чуються з табору деяких радикальних націоналістів намагаються заглушити воланнями про «неприпустимість ксенофобії», «недопущення відродження нацизму» і, нарешті, «неприпустимість критики опозиції»?
Та тому, що ті, хто нині просторікує про можливість перемоги «мирним шляхом», про «чесні вибори», про необхідність «йти у владу» стали на шлях РЕВІЗІОНІЗМУ націоналістичного вчення, його спотворення і дискредитації!!! Вони стали на шлях колаборації і потурання комуністичній колоніальній імперській адміністрації.
Ще раз наголосимо: Лише нещадне знищення, злам, ліквідація більшовицько-колоніальної машини управління Україною і побудова Української Національної Держави – єдиний шлях до подолання тієї нищівної кризи в українській історії, яка має нині місце, єдиний шлях до відродження Української нації!
Всі хто заперечує це, виступає, хай за тимчасове, але збереження, колоніальних механізмів і установ мають бути затавровані, як зрадники Української Нації і усунені від будь-якої участі в громадському і політичному житті України.
Українська Національна Громада вже давно винесла на розгляд громадськості модель майбутньої Української Держави – Третього Гетьманату!

Гетьманат буде збудовано за будь-яку ціну!!!


Хай буде!!!