Ярема Галайда
І знову грають сурми! Знову розносяться заклики до повстання, Революції, Майдану! Знову якісь люди вимагають, кричать, обурюються, галасують, клянуть і сваряться через те, що не йде народ на Майдан.
Тільки, якщо раніше хоч осбистості були серед зазивал, то тепер взагалі не зрозуміло хто і для чого кличе.
"Такого то числа, всі на Майдан! Нас має бути багато! Тільки тоді нас почує влада! Нас має бути мільйон! Дивіться на Вірменію! Вірмени горді, круті мужики! А ви всі раби! Постгеноцидний гній, слабаки!!!"
Ну Бог з нею, з Вірменією. Там рвонуло, звісно, тільки ще невідомо, що там витанцюється. Вірмени, як на мене, зараз ще там, де ми були у 2004. Так що ще грести їм і грести.
Мене більше цікавить Українська реальність.
Якщо раніше ми бачили хоч якісь натяки на програму. Хай недолугу, пустопрожню, безтолкову і не програму навіть, а якесь беззв'язне мукання. Та все ж, хоч мукання, то зараз все виглядає ще сумніше:
- Яка мета протесту?
- А Вас що, все влаштовує в країні?
Ось типовий сухий залишок від позиції "революціонерів". Просто не хочеться пересказувати їхні незліченні сентенції про розгул корупції, розвал армії, неефективність реформ тощо.
Це все зрозуміло, що погано і є маса проблем, які потребують негайного вирішення, але ж в чому пани мітингарі бачать вихід?
У зміні влади? Добре, але зміна має на увазі таки зміну, а не механічне усунення влади чи когось від влади. На що чи на кого мінятимемо?
І не треба мені закидати, що я підгавкую порохоботам з їхнім "ніхто крім Пороха".
Я питаю чітко і конкретно: Хто замінить тих, кого планується усунути від влади в ході Революції/Майдану/повстання/бунту? Немає лідера зараз, не буде і потім. Перевірено часом. А буде отаманщина і роздрай вже в ході повстання, а отже, буде ПОРАЗКА.
І знову ж таки, лідер/отаман/фюрер повинен мати програму, тобто, перелік того, що отримають ті, хто його підтримає і весь народ в цілому, в результаті його перемоги. Інакше за яким бісом комусь йти за ним у бій?
- За Україну! - віповідають мітингарі.
Відмінно, а за ЯКУ Україну?
Мені, наприклад, дуже хотілось би побачити хоча б обриси тієї прекрасної, квітучої України, за яку я міг би ризкнути здоров'ям, життям, волею, благополуччям моєї родини і друзів, бо коли я попхаюсь на барикади не факт, що їм не перепаде за мене. Хотілося б побачити хоча би стежину, яка приведе мене до тієї омріяної України. Чи хоча б напрямок, в якому до неї йти...
Нічого цього немає і близько.
Зате є бажання "подвіжувати"! Іншим я цю стурбованість бунтом пояснити не можу.
То чого це ми маємо підхоплюватись і лізти на барикади?
Заради чиїхось забаганок?
Нема дурненьких.
Крім того, якщо вже мітингарі та зазивали прагнуть бою і рвуться в січу, то чого ж не поспішають таки в неї кинутись? Чекають поки хтось надихнеться їхніми закликами і зроблять все за них?
Всі ці обставини та вперте небажання деяких діячів, які все не награються в революції і призводять до маргіналізації протестних рухів в Україні. Чи не настала пора зупинитися, озирнутися, розібратися в оточуючій обстановці, випрацювати бачення і вже тоді збирати легіони?
