Ярема Галайда
- Що ж буде, як тебе вб‘ють?
- Буду мертвим...
Сага про Сверрірра, розмова двох вікінгів.
Восени 2016 року, по журналістських справах, побували з приятелем на виборах в Грузії. Зустрічалися з тамтешніми хлопцями, які займаються національно-патріотичним вихованням молоді. Всі учасники московітсько-грузинської війни 2008 року. Бойові та патріотичні хлопці, завзяті, дисципліновані, вишколені. Справжні воїни і за духом, і за мисленням, і за способом життя.
Що тоді здивувало?
Всі вважають режим Іванішвілі, антигрузинським і антидержавним, прокремлівським та не патріотичним, але активно з ним боротися побоюються. Не в тому сенсі, що бояться брати участь у протестах чи йти на барикади. З цим саме все нормально.
«Путін нападе!» - головний аргумент проти силового повалення влади знахабнілого панка, який вже сам призначає і прем‘єрів, і президентів у Грузії.
Навіть показали нам ділянку кордону вздовж траси Тбілісі - Кутаїсі, від якої мало не 800 метрів до московітських позицій. Московітам достатньо лиш з місця зрушити і Грузія буде розсічена на дві частини.
Ми тоді зверхньо і поблажливо дорікнули: Так вас тоді ВЖЕ окупували, раз однією тільки погрозою вторгнення керують вами!
Хлопці якось похнюпились, покивали головами, визнали частково нашу правоту...
А зараз що? Та те саме я бачу і у нас, в Україні.
«Путін нападе!» - і все завмерло.
«Таки так, а дійсно ж нападе. Нам тоді - кришка. Україна загине! А тут ще й хижаки з Заходу роздеруть-порвуть. Ехехехе! Треба гриву нагнути і під ярмо йти»
От і виходить, що ми окуповані без окупації.
Управляють нами однією лише загрозою московітського вторгнення.
І розуміємо, наче, що в воюючій країні повстання чи революція - це страшний, смертельний ризик.
Але ж ну як? Як?! Як жити далі, коли тільки но дихнув волі на повну і тут же тобі дихалку й перекрили? Ще й на груди стали коліном аби і не хекнув.
Як сказав один мій приятель... та вже далеко не один: «Та і хрін з ними! Прийдуть, то будемо воювать!»
