Павло Левчук
Переживання себе як частини нації, починається із розуміння місцевості
в якій ми живемо, будь то місто чи містечко, чи й того менше. Проте саме тут ми
реалізовуємо себе. Однак чи можемо ми гармонійно розвиватись у спільноті, що не
має дійсно незалежного місцевого самоврядування? Відтак дана стаття присвячена
розгляду формування та розвитку українських міст.
Для
початку, що ми розуміємо під місцевим самоврядуванням? Як на мене не має
значення чи то це звична для нас система місцевих рад та міських голів, чи то,
це було б традиційне народне віче. Головна ознака – це самостійність, дійсна
самоврядність. Це здатність розпоряджатися усіма ресурсами території та нести
самостійну відповідальність за її розвиток.
На
сьогодні ж Україна проходить у цьому питанні шлях спільний для більшості східноєвропейських
країн. Створені органи місцевого самоврядування сліпо копіюють існуючу за СРСР
модель, змінились лише назви. Дійсного нового наповнення дуже мало.
Така
ситуація ґрунтується на виключно формальному наданні місцевому самоврядуванню
автономності, самостійності в прийнятті та реалізації соціально-економічних
програм, створенні власного бюджету, який мав би забезпечувати підтримку
існуючої муніципальної інфраструктури разом із забезпеченням розвитку
території. Проте, на сьогодні, ми не можемо говорити про можливість самозабезпечення
громад. Існуюче податкове законодавство вводить надзвичайно низьку кількість
місцевих зборів. А як можна говорити про амбіційні проекти, коли місто
залишається із купою проблем та недостачею коштів? Звісно, в такій ситуації
залишається їх лише розкрадати. А навіщо їх вкладати туди, де вони просто
розчиняться? Хай краще вони підуть до мого бізнесу. Це логіка багатьох
очільників «місцевого самоврядування». Більш того, системні економічні проблеми
доповнюють цю картину неможливістю отримати закладені у місцевий бюджет кошти.
Місцеві бюджети залежать від проведення всіх розрахунків через Державне
казначейство України, яке може довготривалий час перекривати доступ органів
місцевого самоуправління до власних коштів.
У
результаті будь-яка громада стає фінансово залежною. Органи місцевого
самоврядування займаються пошуком дотацій чи то з боку державного бюджету через
різноманітні субсидії та субвенції (таким зокрема є місто Київ, яке
користується своїм особливим статусом), чи то з боку представників бізнесу, що
мають власний інтерес до питань розвитку території (наприклад, Січеслав-Дніпропетровськ).
Відповідно ми живемо у містах, які фінансово залежить від досить сумнівних центрів
впливу.
З
рештою, достатньо серйозної шкоди самостійності місцевого самоврядування завдає
партійна приналежність депутатів рад та міських голів, які через потребу дотримання
партійної дисципліни, приймають рішення, виходячи зовсім не з інтересів
місцевих громад.
У
результаті утворюється численні недоліки в адмініструванні територій, на яких
ми проживаємо. Не залежно від розміру, чисельності населення та інших
статистичних даних, необхідно визначити відсутність дійсного місцевого
самоврядування. Відповідно численні соціальні негаразди нашого суспільства залишаються
без перспектив принаймні більш-менш гармонійного розв’язання. Зокрема, мова йде
про посилення міграційних процесів у нескінченному пошуку кращого місця, що
призводе до перенаселення одних міст на користь обезлюднення інших. До того ж, в
наслідок таких процесів, великі міста втрачають притаманну їм естетичну
привабливість, стають центрами постійного збільшення рівня безробіття,
дисгармонійного економічного розвитку, поширення соціальної апатії тощо.
Міста,
які мали б ставати центром розвитку регіону, сплачують численні витрати на
підтримку лицемірного образу успішності ділового центру за рахунок зубожіння
власних передмість або робочих районів.
Тим
часом ціннісні сенси занепаду громад часто залишаються без уваги. Все те, що
можна називати патріотизмом починається із виплеканого шанобливого ставлення до
власного міста. Перш за все, людина усвідомлює себе як частину нації через громаду,
частиною якої є ми та наші сім’ї. А потім поширюємо своє уявлення про світ на
рівень власної країни. Тож процеси руйнації місцевих громад, мають надзвичайно глибокі наслідки.
На
справді, ми маємо справу із сформованими на місцевому рівні об’єднаннями
чиновників, що звикли до банального розпилу державних дотацій, власного
комунального господарства й т.п. На економічно розвинених територіях визначальну
роль, хоча це й не афішується, відіграють представники місцевої бізнес-еліти,
які принаймні зацікавлені в розвитку економіки міста та перетворення його у автономний
та впливовий центр господарського життя. Зокрема, тут можна говорити про
приклади Донецька та Дніпропетровська, яким вдавалося формувати конкурентні
політичні еліти не тільки на місцевому, але й на державному рівні.
На
сьогодні, вплив економічної еліти визначає вектор дійсного розвитку місцевого
самоврядування. Воно не сформувалось як самостійний організм, тож легко приймає
позицію тих, хто в нього інвестує. Ми ж маємо повернути його, якщо не обличчям
до громади, то принаймні змусити інколи до нас прислухатись. Механізм тут
тільки один: прихід до міських рад. Якщо представники громадськості будуть
складати принаймні 30% депутатських місць, то вони зможуть здійснювати вплив на
життя у місті, змушувати бізнесменів та чиновників відчути його пульс. Сильне
місцеве самоврядування може бути тільки в сильної громади.
