Левко Писарчук
Сучасне
державотворення переживає скрутні часи. Довготривале нехтування інтересами
громад на фоні поляризації країни піднесли на рівень вимоги частини населення
питання федералізації. Однак чи на часі воно в момент загрози тотального сепаратизму?
Концепція гетьманату, як ніколи, завчасно запропонувала власне бачення
адміністративного поділу в українській держави.
Не має
жодних сумнівів, що створена вертикаль влади використовувалась із нерозумним
нехтуванням потреб регіонального розвитку, який мав би відбуватися не з огляду
на інтереси розподілу політичних та економічних дивідендів для центральної
влади, а з метою органічного розвитку країни. Натомість місцеве самоврядування
перебувало у цілковитому загоні, громади не мали автономії для гармонійного
розвитку власного господарчого потенціалу. І дійсно навіщо розвивати свою
землю, коли за те, що виконуються вказівки зверху губернатори, міські та
селищні голови отримували гарантовані дивіденди? А громада, на їх думку, мала
куштувати їх популістські промови та вдовольнятися черговими намальованими
цифрами покращення, про які звітували під час прийняття місцевих бюджетів та
програм соціально-економічного розвитку.
А де в
цей час перебували творчі сили українських громад? Чи знаходили вони собі місце
у виконкомах із їх застарілою, по суті своїй радянською моделлю адміністрування
територією? Звичайно, що їм там не знайдеться місця. Директивами не забезпечиш
того, що має походити із надр ментальності, воно народжується у відчутті того,
що кожен член громади є господарем, а саме таке розуміння має підтримуватись та
реалізовуватись. Подібні автономна за суттю енергія не може не існувати й не
може зникнути. Тому не має сенсу відхиляти її, хай і коли вона проявляється у
збоченому вигляді федералізації. Людина, що блукає в пітьмі помчиться на
світло, не розбираючи, що є його джерелом.
Однак ми
маємо передбачувати наслідки подібної спонтанності. Федералізація по межі
Захід-Схід, хіба – це вихід? У загрозливій ситуації, коли наш східний сусід вже
панує у нашій вітальні, а держави заходу ласо кормлять обіцянками грошових
вливань, за які нам колись знадобиться розплачуватись, ми неодмінно потрапляємо
із однієї пастки до іншої.
Тому нам
необхідна інша, органічна альтернатива, що випливає із надр нашої ментальності
та творчого потенціалу. А не просто тієї єдиної канави, в яку ми маємо її
злити, як у єдину альтернативу.
Тож на
часі повернення до традиційного гетьманського укладу, який дозволяє отримати
можливості до самостійного і відповідального розвитку громади, а влада на
центральному рівні повернеться в руки україноцентристського розбудовника
країни. Ми пропонуємо у питанні адміністративного розподілу слідувати принципу
доцільності, що виражається у формуванні такого масштабу територіальних
одиниць, де можливо із однієї сторони забезпечити можливість обрання органів
місцевої влади та постійний контроль громади за їх діяльністю, а з іншої надати
можливість місцевій влади ефективно управляти розвитком території, що
передбачає легкість моніторингу соціально-економічного контексту реалізації її
повноважень, легкості доступу до всіх наявних ресурсів, зосередженість їх у
єдиному центрі, що здійснює розробку стратегії розвитку території. Відповідно
адміністративний поділ, хоча й виходить із факту збереження 25 областей (що
звичайно передбачає неодмінне збереження Криму в складі України), однак, на
рівні безпосередньо наближеного до життя громад, створюється 250 територіальних
утворень, голови яких обираються відповідними громадами. Розмежування
здійснюється, виходячи, із принципу тотожності територій виборчим округам. В їх
межах зберігається виборність голів окремих громад. Однак центром місцевого
самоврядування в такій ситуації стають саме ці адміністративні округи.
У
результаті ми бачимо ситуацію, коли громади отримують уся необхідну для
вільного розвитку автономію. Відповідно реорганізується податкова система, із
розуміння необхідності надання органам місцевого самоврядування необхідних для
самостійної господарської діяльності ресурсів. Відразу ж знімається і
надокучливе питання щодо регіонів-донорів та регіонів-реципієнтів, усі
отримують достатні для власного розвитку можливості. А щодо творчого потенціалу
не має чого й сумніватися, він є, не дивлячись на повсякчасне його ігнорування,
все що необхідне для його реалізації – це розуміння власної відповідальності за
розвиток свого селища, міста чи району в місті. Зникає й потреба в
федералізації. Навіщо вона потрібна, якщо й так забезпечуються всі ключові
потреби місцевих спільнот? Зникає і загроза сепаратизму. Ми вводимо такий
масштаб, який зручний для господарської діяльності, але неможливий у ситуації
відділення окремого округу від нації у цілому. Звичайно не має жодної потреби
обмежувати кооперацію між округами, однак тут не може йти й мови про створення
політичного центру декількох адміністративних одиниць із їх подальшим
укрупненням. Він їм не потрібен для вільного розвитку громад, такі центри
можуть створюватись лише через егоїстичні мотиви ініціаторів таких процесів, а
відтак автоматично мають розумітися як такі, що не відповідають принципам
вільного національного розвитку та стають поза як совісті, так і закону.
Більше
того гетьманат забезпечить захист інтересів громад збоку зловживань центральної
влади. Адже голови 250 територіальних громад входитимуть у Головну Раду
України, що у майбутньому представлятиме новий парламент країни. Тож ми не
будемо обирати депутатів, які сьогодні для деяких мешканців України стали
«парашутистами». Тобто людьми, що вийшли не з їх громади, зовсім не пов’язаними
із долею території від якої обиралися, а є ставлениками партійного керівництва,
яких десантували в регіон для проведення агресивної виборчої кампанії,
забезпечивши потужним адміністративним та фінансовим ресурсом. Ми вбачаємо у
вигляді законотворця, людину, яка весь час працює для своєї громади, а тому
дійсно здатна її представляти в органах центральної влади. Такий територіальний
голова буде здатен і приймати законотворчі рішення з огляду на потреби своєї
спільноти, яка завжди володітиме механізмами адекватного впливу на нього.
Тож годі
шукати на чужині те, що нам відомо вже багато століть. Україна як держава
проходила витривалі випробування, що викристалізовували власну форму державної
влади, а саме гетьманат, що поєднує в собі принципи як вільного розвитку, так і
строгої персональної відповідальності. Розмови про федералізацію походять із
інших, чужинських настанов, не укоріненості багатьох наших співвітчизників, які
на превеликий жаль зневірилися у собі та відчувають себе чужинцями на власній
землі, тому ладні віддатися спокусі. Вони скоріше аніж далі жити без коріння,
без відчуття господарника на власній землі, ладні піти у служіння до першого
ліпшого правителя, який нарешті дасть їм бодай хибні, але орієнтири. Значить на
часі дати кожному громадянину України можливість для самостійного творення
власної долі, яке неможливе без стержня, який поєднав би їх із власною
громадою.
Відтак гетьманат
є очевидною та органічною альтернативою, що забезпечить вільний розвиток нашої
спільної України, дозволить вільно реалізовуватись творчому потенціалу наших
співвітчизників, праця яких ставати предметом гордості за себе та свою землю.
Федералізація – це шлях від зневіри до зневіри. Гетьманат – це шлях від руїни
до відродження.
