Липень 1410
року видався спекотним і бурхливим, власне, як і весь цей рік, що став
першим роком великих звершень XV століття. Це століття було наповнене грандіозними
історичними подіями як у Європі так і в усьому світі. Це було століття розквіту
Ренесансу, полум’яної проповіді Яна Гуса і гуситських війн. Це було століття
закінчення Столітньої війни і великих географічних відкриттів, століття початку
Реформації по всій Європі і Реконкісти в Іспанії, століття відкриття Америки.
Дійсно - знакове століття в історії Європи.
Та в липні 1410
року воно ще тільки починалось і всім цим подіям ще тільки належало відбутися.
А відкрила перелік цих звершень грандіозна битва між об'єднаними військами Королівства Польського і Великого
князівства Литовського, Руського і Жемайтійського та військами Тевтонського
ордену, що відбулася 15 липня 1410 року поблизу сіл Грюнвальд
і Танненберг (нині територія Польщі). Ця битва увійшла до
літописів слов'ян, під назвою Грюнвальдської,
а до літописів західноєвропейських істориків, як битва при Танненберзі.
Грюнвальдська битва
стала центральною подією Великої війни 1409 – 1411 років, що її вели союз
Польщі, Литви і Русі проти Тевтонського ордену. Ця перемога поклала кінець
експансії ордена на слов'янських землях хоча й не припинила його існування.
Треба зазначити, що до 1407 року стосунки між Польщею, Литвою і Тевтонським
орденом були, власне, доволі мирними. Хоча й не без періодичних загострень.
Навіть з'явився
Орден на берегах Вісли у 1225 році на запрошення польського князя Конрада І
Мазовецького. Бо той потребував допомоги у боротьбі з прусськими язичниками,
які починаючи з початку ХІІІ століття розгорнули масштабний наступ на польські
землі. Великий князь Вітовт використовував війська орденців проти свого
двоюрідного брата Ягайла у боротьбі за незалежність Литви від Польщі. А у
трагічній битві на Ворсклі 1399 року тевтонці, поляки і русини бились пліч о
пліч проти татарів Ідигея та хана Темір-Кутлуга.
 |
| Ульріх фон Юнгінген |
Та от у 1407 році
магістром ордена став Ульріх фон Юнгінген. Цей амбітний аристократ з Баден-Вюртенбергського
дому бажав поширення володінь ордена за рахунок ще нехрещених племен жемайтів
(жмуді), бо Прусія, де мечем, а де проповіддю була замирена і остаточно
підкорена. Ось тут плани великого магістра і зіштовхнулися з інтересами
Великого князя Литовського, Руського і Жемайтійського Вітовта, який теж
розглядав Жемайтію як об’єкт загарбання, бо мав намір пробитися до Балтійського
узбережжя. 14 серпня 1409 року суперечка переросла у збройний конфлікт відомий
в історії під назвою «Велика Війна 1409 – 1411 років». Спочатку перевага була
на боці тевтонців. Після кількох сутичок їм пощастило загарбати майже всю
Жемайтію і витіснити з неї литовців. Та у 1410 році у війну, на боці Литви, вступила
Польща. Йшло до великої вирішальної битви. Тому фон Юнгінген запросив
перемир'я, яке мало продовжитися до заходу сонця 24 червня 1410 року. Союзники
погодилися і заходилися збирати сили для бою. Та за 11 днів до закінчення
перемир'я великий магістр надіслав посольство з пропозицією подовжити його ще
на три тижні. І знову союзники погодилися. Обидві сторони гарячково стягували
сили.
Ягайло збирав
військо у Вольборзі, а Вітовт у таборі на річці Нарев.
Сили з обох боків
були зібрані, як на той час, велетенські. Звичайно, Литва після нищівної
поразки на Ворсклі вже не могла виставити у поле 60000 вояків як раніше, але все ж військо Великого князівства
Литовського, Руського і Жемайтійського мало 40 хоругв і загальну чисельність
близько 11 тисяч воїнів.
 |
| Великий князь Вітовт |
До нього входили підрозділи литовських
(сучасна Білорусь і частково Росія), руських (сучасна Україна) та жемайтських
(сучасна Литва) земель, в тому числі хоругви Галицька, Подільська, Київська,
Стародубська, Луцька, Володимирська, Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Корибута-Дмитра — Жигимонт
Корибутович очолював 51-шу хоругву, яка йшла під його
власним прапором (гербом«Погоня»). Московськими істориками постійно підкреслюється участь у
битві двох смоленських
полків, що знаходилися у складі Смоленської хоругви. Це подається як мало не
участь москвинів у Грюнвальдському побоїщі. Але вони сором’язливо забувають, що
Смоленськ на той час входив до складу Литовської держави і знаходився у
володінні князя Смоленського Семена Лінгвена Ольгердовича з династії
Гедиміновичів, а до сфери впливу Москви Смоленськ потрапить лише у кінці XVI
століття.
 |
| Король Ягайло |
Польське військо очолював польський король
Владислав ІІ Ягайло, воно мало 51 хоругву і загальну чисельність близько 18
тисяч воїнів, з них близько 11 тисяч важкої кавалерії та 4 тисячі піхотинців
(решта, скоріше за все, військова обслуга — обоз).
Основу війська складали 42 хоругви з
польських (коронних) земель, під проводом короля Ягайла також виступили 7 хоругв
з Західної Русі (з Львівської, Холмської, Перемиської, Галицької земель і 3
хоругви з Подільської) та 2 хоругви чеських найманців на чолі з Яном Жижкою,
майбутнім вождем таборитів, а також воїни з моравів, волохів, силезців.
Як бачимо, українські хоругви були у складі військ обох
союзників.
Ще польський історик Януш Длугош згадує про татарський
загін Джелал ад Діна (Джелял Ед Діна) сина хана Тохтамиша – давнього союзника
Вітовта. Та цей загін нараховував не більше 3 тисяч кіннотників тобто - один кул.
Загальна ж чисельність союзницького війська становила, за оцінками більшості
військових істориків, близько 39 тисяч вояків.
Ульріх фон Юнгінген привів на поле під Грюнвальдом
51 хоругву загальною чисельністью близько 27
тисяч воїнів, в основному німецьких і французьких лицарів, а також найманців.
Було у тевтонців ще й 100 гармат – що тоді були новинкою та ще й дорогою
новинкою.
Згідно з даними Яна Длугоша до армії ордена входило 5
хоругв вищих орденських ієрархів – велика і мала хоругва гросмейстера, а також
хоругва Тевтонського ордена під рукою великого маршала, хоругви великого
комтура і великого скарбничого. 6 хоругв спорядили своїм коштом прусські
єпископства, 31 виставили комтурства і міста, а ще 9 хоругв склали іноземні
гості і найманці.
Ядро війська склали брати –лицарі, яких прибуло під
Грюнвальд близько 400. Іншу частину склали так звані «Заріантбрудери», тобто,
напівбрати. Це не повноправні члени ордена не дворянського походження. Вони де
давали чернецьких обітниць і могли служити при ордені не постійно, а протягом
певного часу, або за призовом.
Найчисельнішою частиною війська були вояки набрані за
принципами васальної залежності і лицарського права. Для цього тевтонцями було
розроблено гнучку і ефективну правову систему. Воно мало три складові –
Прусське, Хелмінське і Польське право. Хелмінське ж право поділялось ще на дві
частини – Rossdienst та Platendienst. За положеннями Rossdienst треба було виставляти від кожних 40 ланів одного важко
озброєного вершника з двома зброєносцями. Platendienst зобов’язувала спорядити легкоозброєного вершника без
супроводу від тої ж кількості ланів. Польське право передбачало мобілізацію у відповідності до «найкращих
можливостей».
З пруських земель набирали так
званих «вільних прусів», які виставляли до бою одного вершника без зброєносців
від кожних 10 ланів.
А ще на боці тевтонців бились полки польських князів
Конрада Білого Олесницького та Казиміра Щецінського.
26 червня 1410 року Поляки рушили з Вольборжа на Козлів,
де отримали повідомлення про те, що Вітовт чекає їх на березі Нарева. А 3 липня
об’єднані сили польсько-литовсько-руського війська вже рушили з Червінська
просто до кордонів тевтонських володінь, маючи на меті взяти в облогу столицю
Тевтонського ордену Маріенбург (зараз Мальборк у Польщі). Ульріх фон Юнгінген
негайно виступив їм на зустріч.
Супротивники зустрілись 14 липня неподалік від озера
Лубень, але військо ордену відступило без бою у бік Грюнвальда, де й зайняло
вигідну позицію на пагорбі. Там лицарі встановили артилерію, розбили табір і
почали готуватися до битви.
Наступного дня у трикутнику між селами Грюнвальд,
Танненберг (нині - Стембарк) і Людвигсдорф (нині – Лодвигово) відбулася
вирішальна битва.
Площа поля бою складала близько 4 км2. Обидва
війська вишикувалися одне проти одного фронтом довжиною 2 - 2,5км. Тевтонські
війська стояли на пагорбі, маючи в тилу село Грюнвальд. Вони стояли у дві лінії,
на правому фланзі командував Куно фон Ліхтенштейн, на лівому – Конрад фон
Валленрод, а в центрі і у другій лінії (16 хоругв) стояли хоругви під орудою
самого великого магістра Ульріха фон Юнгінгена. Лицарі встановили перед своєю
першою лінією гармати і прикрили їх «вовчими ямами». Лівим флангом тевтонське
військо упиралося в село Танненберг, що захищало його від атак з ліва. Перед їх
правим флангом знаходилось село Людвігсдорф. Його наявність обмежувала
можливість фронтальної атаки польської лицарської кінноти. Отже, тевтонські
війська зайняли дуже вигідну і міцну оборонну позицію. Це взагалі була притаманна
для них тактика – дочекатись нападу противника, а потім потужною контратакою
відкинути його і вже на його плечах проломити ворожу оборону.
Союзники вишикувались у три лінії. На лівому фланзі
стояли воєводи Зидрам і Бжезь в тилу вони мали хутір Логдау, де у третій лінії
знаходилася частина резерву. На правому фланзі став великий князь Вітовт у
першій лінії він мав легку литовську кінноту і татарів Джелал ад Діна, у другій
лінії масу української, білоруської і жемайтійської піхоти, а у третій лінії,
що виконувала роль сильного резерву, важку литовсько-руську кінноту. Трохи
лівіше, у другій лінії, між центром і правим флангом, стояли смоленські полки.
Позаду правого флангу була річка Марша і два броди через неї, за якими були
розташовані союзницькі табори.
Центр очолив король Польщі Ягайло. Тут у дві лінії стояли
польські лицарі і важка кіннота. У третій лінії
біля села Фаулен з резервом стояв Ягайло.
Найслабкішим був правий фланг. Але, судячи з перебігу
битви, він, ймовірно, був ослаблений навмисне, для того щоб спровокувати напад
тевтонців. Але досвідчені вояки – брати-лицарі не спокусилися на цю приманку.
Тоді татарська і литовська легка кіннота атакували першими, завдавши удару по
лівому крилу лицарів, що ним командував Валленрод: «Потім ударено в котли, в
сурми і зараз литва з татарами з великою прудкістю скочили на німців і сточили
з ними битву, що аж кінь об коня боками терлися». Лицарі відповіли залпом з
гармат, який не завдав великої шкоди напасникам. Майже не зашкодили легкій
кінноті і пастки. Зате всі хитрощі тевтонців були розгадані, їхні гармати
розряджені і розчистилося від стрільців поле для удару важкої кінноти. Та
потужним контрнаступом важка кіннота Валенрода відкинула литовців. Переслідуючи
її тевтонці загубили розгін на пересіченій місцевості і тому, зіштовхнувшись з
литовською і руською піхотою, зав'язли у її масі, хоча і просунулись аж до
берега Марші. Удар Валенрода стримали віленська, трокська, гродненська,
жемайтська хоругви.
І ось тут у правий бік лицарів вдарили смоленські,
оршанські і мстиславські полки. Усе це дало змогу литовській кінноті
відірватися від переслідування, перегрупуватися і повернувшись на поле бою
завдати нищівного удару у лівий бік Валленрода.
Щоб підтримати початковий успіх на
своєму лівому крилі тевтонці розпочали наступ по всьому фронту, але він був
відбитий артилерією. Загони Ліхтенштена були атаковані Зидрамом і Бжезєм і
відкинуті до центру. В центрі «поляцы тож з кролем
своим, припавши, взяли нѣмцов на палаши, a потым навели нѣмцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат
дано огню, где зараз нѣмцов килка тысячий полегло. Еднак же нѣмцы, того не уважаючи, шли ослѣп на поляки и литву».
 |
| Розгром Тевтонців |
Щоб
виправити становище, Юнгинген спрямував у бій резервну другу лінію свого
війська, однак Ягайло також ввів у бій свій резерв, а литовська кіннота,
розвиваючи успіх ударила у лівий бік наступаючим орденцям. Юнгінген загинув, а
військо лицарів було розколоте на дві частини і розгромлене. Хоругви, що були
під орудою Ліхтенштейна були оточені і здались, частина військ відмовилася
продовжувати бій після смерті великого магістра і покинули поле бою. Лише не
велика частина тевтонського війська на чолі з Вернером фон Теттлінгеном змогла
прорватися і відступити.
Поразка Тевтонців була повною і
безперечною. Загинуло близько 8000 вояків, половина (205 чоловік) орденських
братів, тобто найкращих вояків. Загинули всі три командувачі: Ульріх фон
Юнгінген, Куно фон Ліхтенштейн і Конрад фон Валленрод, одні з найкращих
полководців тодішньої Європи. Орден втратив на Грюндвальдському полі третину
своєї армії.
Союзники три дні «простояли на
кістках», тобто, відпочивали і святкували перемогу на полі своєї звитяги, а
потім розпочали переслідування розбитого ворога. Вони рушили на Маріенбург і
невдовзі обложили його. Та стомлене і ослаблене військо не зважилось на штурм.
До того ж, Вітовт отримав звістку про підготовку московського князя разом з
татарами до нападу на Литву і змушений був відвести своє військо до східних
кордонів Литовського князівства. Польські ополченці вже не бажали воювати, бо
зрів врожай, а збирати його було нікому. Тому облогу довелось зняти.
1 лютого 1411 року в Торуні було
підписано Торуньський мир 1411 року (був ще Торунський мир 1466року), який і
завершив Велику Війну. Але умови для Ордена були не занадто суворими. Він
змушений був передати Литві Жемайтію, Добжинську землю Польщі і зобов’язався
виплатити контрибуцію. Та все ж, виплата контрибуції, необхідність викупу
полонених, втрата військової могутності і, головне, втрата сенсу існування
ордена (не залишилося не християнізованих земель навколо) призвела до занепаду
Тевтонії, що призвело до створення, у майбутньому, Прусської німецької держави
і підкорення ордена Польщею, яка зробила його своїм васалом у 1466, після так
званої Тринадцятирічної війни.
Але найголовніше те, що Грюнвальд
став прикладом слов'янської єдності. Тут пліч о пліч бились поляки, русини
(українці і білоруси), чехи, морави, сілезці(більшість населення Сілезії
складали тоді слов'яни). І хай історичні шляхи пізніше розвели наші народи, але
у всіх нас залишилася у пам'яті народній ця священна перемога слов’янства на
його власному не залежному шляху. Цією перемогою наші предки довели своє право жити
власним розумом, власною силою, власною волею. Герої Грюнвальда століттями надихали
слов'ян на великі звершення. Дух Грюнвальда жив у гуситах в їхній запеклій
боротьбі з німецькою колонізацією, в українських козаках що до останньої
краплини крові змагалися з ворогами України, у косиньерах Костюшка, що
відчайдушно з одними косами йшли у бій проти прусських, австрійських і
московських загарбників. Живе цей дух і зараз в кожному слов’янинові, в кожній
краплині його крові, в кожному найпотаємнішому куточку його душі. Він кличе нас
до нових звершень, нових перемог, нових досягнень. Він нагадує нам про нашу
єдність, про наше братерство, про нашу нескореність і непереможність. Ми все
здолаємо і московську імперську наволоч, і прогнилу європейську слабкість, і
американську зажерливість. Ми слов'яни-українці знову, як колись наші предки,
понесемо, під хоругвами Грюнвальда, світло цивілізації, просвіти і волі народам
світу.
Слава
Україні!!! Хай буде!!!!
